Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Оксана здивувалася (вони ж знайомі не більше двох діб), та все-таки не відмовила Олексієві, і за кілька днів пара вирушила до Києва, а невдовзі вони відсвяткували весілля.

Минав другий рік їхнього подружнього життя. Оксана доглядала маленького сина В’ячеслава, Олексій працював у тестевій лікарні, стрімко розбудовуючи кар’єру, був зразковим лікарем, батьком і чоловіком.

Одного вихідного дня після виснажливого чергування, коли Олексій нарешті міг відіспатися й відпочити, його раптом розбудив синів плач. Чоловік роздратовано розплющив очі. Навіть у вихідний не дадуть поспати! Прокинувшись остаточно, побачив дружину, причепурену, у новій сукні, з дитиною на руках. Вона заклопотано бігала по кімнаті, намагаючись заспокоїти немовля. Побачивши, що чоловік не спить, промовила:

− О, нарешті. Мені терміново треба поїхати в справах, думаю, ти впораєшся зі Славком.

− Отакої! Мабуть, мої плани на відпочинок скасовуються.

− Я його нагодувала, − ніби не чуючи чоловіка, продовжувала Оксана, − зараз він засне. Якщо плакатиме, поміняй підгузок або погодуй. Молоко в холодильнику, незабудь підігріти. А ще дивись, не перегодуй.

− А якщо він не заспокоїться?

− То побався з ним або заспівай пісеньку.

− О Господи, − зітхнув Олексій.

− Усе, я побігла, − сказала жінка, тицьнувши йому в руки сина, і, поцілувавши коханого, вибігла з квартири.

Не так уже й легко, як виявилося, доглядати за дитиною. Олексій довго мучився, поки хлопчик заспокоївся. Мабуть, той просто не звик до батьківських рук. Чоловік приділяв сину мало уваги, а іноді навіть ревнував до нього дружину. Та малий, призвичаївшись до тата, почав щось весело белькотіти й гратися зі своїм новим другом. Славко був дуже допитливий, весь час намагався кудись залізти, щось перекинути, вилити. Олексієві дуже сподобалось із сином, він і гадки не мав, що з дітьми може бути так цікаво. Не зогледівся, як промайнула більша частина дня.

Почало сутеніти. В’ячеслав уже солодко спав у своєму ліжечку, а Олексій читав якусь газету, аж раптом пролунав телефонний дзвінок.

− Алло, − промовив чоловік, знявши окуляри.

− Олексій? − у слухавці звучав тремтячий тестів голос. − Це ти?

− Так. Я… − Серце стиснулося в передчутті чогось лихого.

− Приїжджай! Негайно!

− Куди? Звідки ви дзвоните? Що сталося?

− Я в лікарні. Не запитуй нічого. Приїжджай.

− Але ж я з малим…

− Залиш на сусідку. Швидше, не зволікай!

Олексій виїхав до лікарні.

Їхав недовго, та цей час здавався вічністю. У лікарню забіг сам не свій. Одразу ж назустріч йому вийшов блідий тесть. Олексій серцем відчув: щось з Оксаною.

− Олексію, − схлипуючи, промовив Дмитро Володимирович і, обнявши доччиного чоловіка, вів далі: − Як це могло статися? Чому?

− Що таке? − відпихаючи його, знову запитав Олексій.

− Вона загинула. Оксана стояла в банку, нікого не чіпала, і раптом якісь люди в масках… постріли… її поранили…

− І що? Невже не можна було щось вдіяти?

− Може… Але я пізно приїхав. Цей… Цей хірург… Він…Боже, як він міг? Він був… п’яний…

Дмитро Володимирович іще щось говорив, та Олексій уже не чув його.

Він заплющив очі, намагаючись притлумити біль і ненависть. Ненависть до самого себе. Бог покарав його за скоєний колись гріх. О Господи, а він же навіть не пам’ятає тієї дівчини. Мабуть, вона була схожа на його Оксану і теж хотіла жити, і хтось чекав на неї вдома, може, чоловік, а може, і маленьке дитя…

Уже майже стемніло. Усі порозходилися по домівках, лише якісь дітлахи ще бавилися на ігровому майданчику біля лікарні. Вони бігали, штурхалися й часом так галасували, що було чути в палатах. Був там один хлопчик із собакою. У руках він тримав звичайний диск, що імітував фризбі. Малий час від часу кидав його в різні боки, а вірний пес тієї ж миті приносив цяцьку господарю… Хай що кажуть, а хоч куди бумеранг кинь, він усе одно повернеться.

02.03.2003

Неймовірно! Ніколи б не подумала, що оповідання, яке я так не любила, яке вважала своєю найгіршою спробою в прозі, зробить мені таку величезну послугу.

Цього року я закінчую школу. І хоч маю отримати атестат із відзнакою, та все одно не тішу себе ілюзіями, що це мені якось допоможе вступити у виш. Немає в мене таких коштів.

Але дещо сталося. Приблизно місяць тому було оголошено конкурс учнівських творчих робіт. Наша школа, звісно, має взяти в ньому участь. Так, саме взяти участь, а не зробити все можливе, щоб перемогти. Мабуть, так у кожній школі. Вигадують безліч тих конкурсів, а вчителі мають знаходити геніальних художників, письменників, музик. А де ж їх узяти? От і обирають когось, хто принаймні вміє писати, малювати чи музикувати сяк-так, і відсилають їх на всі ці творчі змагання.

У нас знають, що я відвідую літературну студію, і попросили написати якийсь патріотичний (о Боже!) твір. Мені світить золота медаль, тому спробуй відмовся. Але, знаючи, що все це робиться лише для галочки, я надто не старалася. Правду кажучи, геть не старалася. Знайшла якесь стареньке оповідання, яке написала років два тому, і принесла. Його гарненько оформили й відіслали на конкурс.

І хто б міг подумати, що я переможу! Та головне не це, а те, що конкурс виявився не такий уже й простий, як здавався, а цілком серйозний. І тепер твір, який я так не любила і навіть твором не вважала, дав мені, можна сказати, путівку в життя. Чому? Бо завдяки цій перемозі я зможу вступити без іспитів на філологію у будь-який виш нашої країни. Отак! Отже, я щаслива людина. Фартова.

Та своєї думки про оповідання я не змінила. Воно сиреньке. Але дякую тобі, моє дорогеньке оповіданнячко, бо якби не ти, не бачити мені вишу, як своїх вух.

East or west − home is best [2].

…А в Україні була зима. Холодна й сніжна зима, яку вона так не любила колись і за якою так сумувала зараз. І що з того, що в Америці теж святкують Різдво? Що ж за Різдво без гри в сніжки, без гірок, без саней? Колись вона заздрила цим американцям, яким не доводилося сидіти протягом усіх свят у хаті через страшну хуртовину і лютий мороз. Але